Український аншлюс

ukr_anshlus

Наші війська звільняють Дон та Кубань. Російські війська розбиті та відступають. Українські підрозділи разом з загонами місцевого спротиву встановлюють контроль над усією козацькою територією.

Українськіпрапори на вулицях Новочеркаська, радісні люди висипали на площу, всі радіють, веселяться. Українські прапори по всім містам та містечкам Дону та Кубані. Святкова атмосфера панує по всій Великій Україні. Нарешті українці воз’єднані в одній державі. Нація тріумфально йде до величі та повертає всі свої землі.

Аншлюс, котрий здавався міфом, вигадкою шизофреників та пустою балаканиною з інтернет-сторінок. Нині підтримало майже все населення України, Дону та Кубані. Росіян не питали, бо думка хатніх тварин нас не цікавить. Не гадять в капці і те добре. Гадять? Вигнати з дому або вбити.

Нація, мов фенікс, постала з попелу боротьби. Вогонь битв та вікової боротьби загартував характер. І тепер, коли воз’єднання завершене, ми з гордістю дивимося на пройдений шлях. І з впевненістю на шлях який веде нас далі – до нових здобутків, величі, безсмерття.

Радісні очі та задоволені посмішки – ось те, що надихає нас і надалі прямувати до мети. Впевненим кроком ми йшли до Кавказу. Рішуче діяли проти ворогів. Ми повернулись на наші землі і ніколи з них назад не підемо. Тільки вперед! Аншлюс не кінець, а лише одна, хоч і дуже важлива, зупинка.

Українська кров Дону та Кубані

Український вплив на козацьке населення Дону був одним з визначніших з самого зародження козацтва. Запорожці, очолювані Вишневецьким, заснували місто Черкаськ – центр козацького Дону та осіли в ньому. Постійні притоки нового українського елементу зробили Нижній Дон основною військовою та політичною силою у цьому регіоні.

Культурні та економічні зв’язки війська Запорізького з військом Донським були такими ж систематичними та тісними, як і з Галичиною. Січовики вільно пересувалися по всій території від Карпат до Каспійського моря, бо не бачили різниці між людьми та не відчували культурного дискомфорту, який обов’язково виникав, коли вони опинялися у чужорідному середовищі.

Безліч героїчних сторінок були написані спільною кров’ю. Одна з найвідоміших – “Азовське сидіння”. Українці брали участь у всіх повстаннях та бунтах, які відбувалися на території Дону. Разін, Пугачов та ще багато донських отаманів мали беззаперечне українське походження.

Після зруйнування Запорізької Січі почалася українська колонізація Кубані. Спочатку нащадками січовиків, а трохи згодом і українським селянством. За весь час цього процесу на Кубань переселилося декілька мільйонів представників нашої нації.

На початку минулого сторіччя українці (без урахування козаків, яких вперто записували росіянами) становили половину населення усіх козацьких земель. Українські хати та мову можна було зустріти набагато далі на схід від наших сучасних кордонів.

Ідея стара, як світ

Ідея об’єднання України, Дону та Кубані не нова і не взята з повітря. Вона активно обговорювалася як в період Визвольних Змагань, так і в еміграції. В березні 1918 року на таємних перемовинах між українською владою та кубанцями було домовлено про об’єднання на федеративних засадах. Але цим планам завадили втілитись червоні орди, які захопили Катеринодар.

Основними натхнениками цих ідей з боку Дону були: Петро Краснов, Ігнат Білий та багато інших визначних постатей тих буремних часів. Ідея, що тоді, що зараз має декілька площин.

По-перше, це єдність долі та кровна близькість. Усі визначні досягнення козаків були здійсненні за підтримки їх українських елементів. Повстання проти царату, освоєння Кубані й Далекого Сходу, культурний розвиток та навіть унікальне військове мистецтво – усе це здійснювалося за активної підтримки українцями.

З розвитком наукового прогресу та спираючись на останні дослідження у сфері генетики, ми можемо впевнено стверджувати про кровну єдність. За дослідженнями ДНК між українцями та козаками звісно існує певна відмінність, але вона настільки мала, що вченні б прийняли це за кров одного народу. А от відмінність цих двох етнічних груп від решти сусідів значно більша, тим самим руйнуючи міф про “братські” народи.

По-дуге, у сучасному світі дуже важко утверджуватися новим малим та незалежним державам (вияток лише Ізраїль, але то вже окрема тема). Це було справедливо як сто років тому, так і тепер. А тим паче, коли є сусід, який ніколи не змириться з існуванням незалежної держави. Тому ідея об’єднання має й декілька суто практичних причин. Спільний захист супроти Московії, яка буде залишатися світовим гемороєм допоки існує та інших викликів сучасності. Спокійний та стабільний розвиток національної та регіональних культур, який, на відміну від Росії та ЄС, забезпечується в Україні. Після об’єднання ці території будуть економічно самодостатні.

Російське питання

На возз’єднаних землях буде встановлений наш, український порядок. Але в нас буде одна проблема, важлива та болюча навіть більше, ніж “єврейське питання” у Німеччині перед приходом до влади нацистів. Проблема у проживанні на наших теренах великої кількості росіян. Російське питання вимагатиме термінового вирішення. І ми не змусимо росіян довго чекати. Вагони без вікон повезуть їх у лаптях та з балалайкою, на схід, на їх землі. Але й там ми не залишимо іх в спокої. Росіяни тим же шляхом, яким вони колись прийшли у наш дім, його і залишать.

Вони їхали до нас без запрошення, та відчували себе господарями життя у комфортабельних умовах без усіляких складнощів на нових місцях. Тепер же коли ми відродилися та зібрали сили у кулак, вони будуть відправлятися з нашої землі принижені, голі та босі. З речей ми їм віддамо лише лапті, балалайки та пляшки. Все інше їх майно – наше майно. Ми, як нащадки козаків, чесно розділимо здобич. І Велика Україна буде процвітати. Вічно цвісти та пам’ятати про нашу перемогу, про Український Аншлюс.