Зворотна сторона «Азову»

smereka_azov1

Для більшості – це був перший бій у житті. Так, я знаю, що деякі з них вже неодноразово приймали участь у вуличних силових акціях, а деякі здобули певний досвід під час Революції. Але це не зрівняється із першою реальною бойовою операцією. Дехто перший раз тримав у руках зброю, та і зброя ця була не у всіх.
Революціонери, згодом «Чорні Чоловічки», про яких говорила вся Україна, а тепер добровольці загону спецпризначення «Азов» – з ходом історичних подій в Україні, мінялось і їх життя. Частину з них я давно знала, ми безтурботно ходили разом на футбольчик чи столичні акції, а з частиною познайомилась вже пізніше, коли був створений «Азов», але кожне таке знайомство здавалось мені надзвичайно цікавим і важливим.

У той час мене одночасно переповнювали два почуття: по-перше, не могла ніяк до кінця усвідомити, що ті, з ким ми ще вчора гуляли по вулицях Києва, сьогодні стали частиною підрозділу, який виконує бойове завдання, зачистку міста – це до сих пір здавалось чимось нереальним. По-друге, я щиро раділа за них, аде була впевнена, що це саме те, де вони мають бути і хочуть бути.

Я бачила цих людей, вирізняла їх з поміж інших і знала, що той вогонь, який палає в їх очах, не для навколофутбольних махачів і концертів. Що вони чекали на цей переломний момент на Майдані і те, що буде після нього – не лякало їх. З деякими, я познайомилась вже там, коли ми жили разом у одній дуже відомій будівлі (нехай її назва залишиться неозвученою), але знавши їх місяць-другий, відчувала, що це найбезпечніше у світі місце.

Також моя увага була прикута до того, як працювали у той час журналісти. Особливо, Олена Білозерська. Я читала її та переглядала прекрасні сюжети ще задовго до того, адже вона часто працювала на громадських акціях Києва.
Але після поїздки в Маріуполь, я почала захоплюватись нею не тільки як професійним журналістом, а й надзвичайно сміливою жінкою. Її знімки з тих подій – надзвичайно важливі для нової української історії.

«Прапори Російської Федерації висіли у місті ще як мінімум за місяць до зачистки. Тут не було ніякого контролю, ні з боку правоохоронних органів, ні з боку українських військових» – згадує один із учасників звільнення Маріуполя.

Попри те, що я перестала дивуватись діям правоохоронців ще на Майдані, все ж наново дивувалась їх бездіяльності у Маріуполі. Вони були готові здати зброю кому завгодно аби зберегти свою шкуру.

Я пам’ятаю, як святкували першу річницю визволення Маріуполя у 2015 році. Як все місто вийшло на вулиці, по яким проходила колона «Азовців». Це був перший захід, котрий у повній мірі показав, як зріс полк за цей рік.

Так, я дійсно вважаю, що святкування річниці визволення Маріуполя – це не проста показуха. Цей день був одним із найважливіших моментів у ході війни, яка і досі триває. Адже сепаратисти і досі марно сподіваються на те, що їм вдасться взяти Маріуполь під свій контроль. А потім заспівати стару пісню про те, що люди самі просили їх прийти. Якби не була успішно проведена операція 13 червня – Маріуполь був би частиною так званої «ДНР».

Я пам’ятаю, яка паніка піднялась, коли стало відомо про те, що «Азов» хочуть вивести з Маріуполя. Йшла мова про те, що місто зливають сепаратистам. Та все завершилось швидко: «Азовці» покидати Маріуполь відмовились і знаходяться там по сьогоднішній день.
Чому я говорю тільки про «Азов», якщо не тільки вони приймали участь у цій операції? Тому що їх я знаю найкраще. Я передивляюсь фото і відео з того дня, дивлюсь на очі, що виглядали з-під балаклав. І я бачу, як вони виросли за ці три роки. Я вважаю, що їх завжди буде відрізняти дещо від усіх українців і навіть від інших побратимів. Вони одні із перших, хто почав боротьбу. Коли ніхто не видавав якісну форму і не платив зарплату. Була єдина плата, на яку вони тоді розраховували – смерть в бою, або в’язниця, адже не всі їх дії на той час «вживались» із законом. Вони не знали, що підписуватимуть згодом контракт у НГУ, не знали, що так надовго залишаться у Маріуполі. Взагалі не знали, що їх чекає після цього бою, але поїхали. Згадуючи той час, я розумію, що мені пощастило мати за друзів цих людей.

Два роки тому, я опублікувала замітку, яка для мене залишається актуальною і досі. В ній я написала: «Дівчина, яку я знаю від сили два місяці, мені ближча за будь кого, хто відвернувся від мене, коли я заговорила про Ідею і про Війну. І точно ближче за тих, хто постійно про Ідею говорить, але нічого не робить і далі живе в своєму потворному побуті.

Доброволець в націоналістичному батальйоні, якого я бачила двічі чи тричі в житті, мені ближчий за того, хто живе зараз у паралельній реальності, де все ще існує мирне життя і не існує війни.

Кажуть, сім’ю не обирають. Але якщо я матиму таку можливість, то мій вибір залишиться незмінним.»

Дівчина, про яку я писала два роки тому, зараз сидить поряд зі мною. Адже ми вже довгий час живемо разом. Це є ще одним підтвердженням того, що обрана сім’я може стати рідною. І я жодного дня не пошкодувала про свій вибір.
Символізм таких дат дійсно має значення і я б хотіла, щоб і «Азовці» і весь Маріуполь сприймали цей день по-особливому. Адже якщо ми самі не будемо надавати значення таким датам, за нас цього не буде робити ніхто. Тільки любителі совка як завжди будуть святкувати 9 травня. От, я пишу «9 травня» і всі знають, що саме мається на увазі. І хочеться, щоб не тільки в Маріуполі, а й по всій Україні, 13 червня без зайвих слів асоціювалось у людей із важливою сторінкою історії.

І так, я вважаю, що 13 червня по праву може називатись Днем міста Маріуполя.