Скоропадський — український джокер

06

Ох вже це двадцяте століття, а коли вдуматись і поглянути з висоти сьогодення – романтика. Тут і дві світові війни, і Кубинський ядерний апокаліпсис, і В’єтнам, і ще багато-багато чого іншого не менш захоплюючого. Часом буває так, що події світової історії затьмарюють собою все і диктують майбутнє, а буває й що для кардинальних змін на українському горизонті достатньо локальної події (в масштабах світу, звісно).

Сьогодні мова зайде про початок епохи числівника «Двадцять», а саме про одну людину, що долучилась до розвороту керма української долі – Ясновельможного Пана Гетьмана Павла Скоропадського, у деяких читацьких колах відомого, як Скоропад.

Історія майбутнього Гетьмана тягнеться від початку 17-го століття, звідки й бере початок рід Скоропадських – рід козацьких старшин. Звісно, що лише ставши на ноги у німецькому Вістбадені, молодий Павло Скоропадський ще не знав, що йому випаде стати другим й останнім видатним представником свого роду після Гетьмана України Івана Скоропадського, з яким його розділяло шість поколінь. Дитинство Павло провів в Чернігівській губернії. Що було несподіванкою, так це те, що не втратився зв’язок із попередніми поколінням, з родом. Скоропадський виховувався в дусі українства, вивчав українські звичаї та історію. Як і далекий предок, Павло пішов шляхом військового. Закінчив Пажеський корпус, а опісля потрапив на службу до Кавалерґардського полку, де за п’ять років здійснив кар’єрний трибок від виконуючого обов’язки командира ескадрону до поручника (в ЗСУ – лейтенант).

Про відповідальний підхід до служби Павлом свідчить те, що з початком Російсько-Японської війни у 1904 році, він подав рапорт із проханням перевести його на фронт у діючу армію. Після чого був переведений з Петербурга до Маньчжурії. Як водиться, Скоропадський був переведений з підвищенням – по прибутті до 1-ї Маньчжурської армії він був призначений осавулом (капітаном). Згодом, у ньому роздивились потенціал і скерували на штабну роботу, але він від неї відмовився і попросився «в поле» командувати сотнею. Закінчив Скоропадський однорічну війну ад’ютантом командувача російськими військами на Далекому Сході. «Згори» додались орден Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та Георгіївська зброя «За хоробрість». Цікава особливість: у той час, коли є можливість відсидітися у теплому штабі, майбутній Гетьман рветься до бою і здобуває у ньому славу й повагу самого імператора, котрий зробив Павла своїм флігель-ад’ютантом (молодше звання імператорської свити). Тобто, мова йде не просто про успішного офіцера, а про людину, що здобула повагу та прихильність не лише серед польових командирів, але у вищих ешелонах влади.

Коли у двері постукала Перша світова війна, Павло Скоропадський поїхав на новий фронт де став командувати полком у чині генерала. Кар’єра військовика була більш ніж успішною, бо досить швидко його призначили на командування гвардійською кавалерійською дивізією. Приставка «гвардійська» тоді означала, що підрозділ підпорядковується безпосередньо царю. Після отримання влітку 1916 року чину генерал-лейтенанта, Павло Скоропадський, 22 січня 1917 року, приймає командування 34-м армійським корпусом, який дислокувався в Україні. Вже там, на Великій батьківщині, Гетьман візьме участь майже у всіх політичних та військових метаморфозах України.

scoropad_01

Як і більшість майбутніх українських офіцерів, українська революція застукала майбутнього гетьмана за намаганням повернути дисципліну та дати відкоша німецькій армії. Саму ж історію України, для Гетьмана, слід відраховувати від 1917 року, коли його корпус відведено до Меджибіжської фортеці, а згодом й українізовано. Тут маємо змогу вперше наочно прослідкувати цікаву сутність Павла Скоропадського: він вихований у дусі російської великодержавності, але виявляє ознаки латентного українського патріота. Звісно, що «патріот», на той час, стосовно Гетьмана – надто голосні слова. Але вже тоді у ньому прокидається думка, що хоч і є певні зв’язки між двома народами, та все ж вони надто різні, аби Україна не отримала хоча б статусу члена федерації. Стоячи на таких «центристських» засадах, Скоропадський діє як прагматичний та розважливий командир: він противиться українізації не тому, що ненавидить український націоналізм чи саме українство, а лиш тому, що на той час національно-свідомий кадр не був вишколений та підготований. Ця риса, діяти заради загального блага, буде його вірним супутником завжди.

Хоч майбутній Гетьман і піклувався про свій корпус та вояків, але він й усвідомлював усю небезпеку більшовизму. Саме тому, коли у соціалістичному уряді УНР панував хаос, Скоропадський самостійно приймає рішення йти на Київ, бо дізнався про наступ червоних. Як пізніше виявиться, сміливість пана Павла у прийняті важливих рішень відтягнула захоплення Києва більшовиками на декілька місяців. Тут одразу пригадується пізніший вчинок 1-ї Української Дивізії, що затримала наступ червоних на Львів, цим самим вигравши для цивільного населення два дні на евакуацію.

Хто зна, чому Скоропадський тримався подалі від радикальних кіл білих та українських націоналістів. Достеменно невідомо, хоча, це може бути не скільки прагнення балансу, як сам стверджував Гетьман, скільки вагання: хто ж має рацію? Тому всі свої сили він спрямовував на забезпечення стабільності в державі та реформуванні армії. Першому протистояли соціалісти в уряді гетьмана, а другому німецькі окупаційні війська.

Між іншим, зараз буде доречно розвіяти популярний міф про те, що це німці поставили Скоропадського на гетьманування. Насправді ж все було дещо інакше. Славнозвісне вторгнення німців на засідання УЦР було, але не для того, щоб повалити Грушевського й не дати йому прийняти конституцію, але для того, щоб арештувати одного з членів кабінету міністрів. Окремою історією є причини арешту, але достеменно відомо, що ніщо, окрім покарання криміналу, не стояло перед німцями у той день. Звісно, що Скоропадський попросив у «Оберкомандо» нейтралітету, перед поваленням УЦР, але на цьому «активна» допомога Гетьманатові й обмежилась.

І так, Скоропадський став Гетьманом. Що ж далі? А далі продовження революції. Він був єдиний, хто усвідомлював ту істинну, що після перевороту революція продовжується ще не один день до повного закріплення нового порядку. Він бачив, до чого вела соціалістична політика УЦР і розумів, що коли не втрутиться у події – жалкуватиме про це все життя, адже міг би врятувати Україну. У випадку ж поразки, його сумління було б чисте, адже він зробив все можливе, аби покращити ситуацію. Вже за місяць – півтора, Павло Скоропадський починає організовувати довкола себе коло прихильників. Той факт, що Центральна Рада не помітила змови під самісіньким носом – лиш підтверджує її неспроможність керувати країною. Хоч Скоропадський і планував прихід до влади (до весни 1918 року він навіть не припускав, що за подібне візьметься) та все одно – це стало для нього сюрпризом, бо селянство про нього вже знало, а він сам користувався авторитетом у багатьох колах. Що це дало? А те, що хлібороби організували з’їзд і одностайно обрали на Гетьмана Скоропадського, що було деяким випередженням подій. Після цього вже не можна було чекати і Гетьман віддав наказ вірним козацьким загонам здобути апарат управління державою.

scoropad_03

Звісно, що з точки зору українського націоналізму, Скоропадський не був ідеальним Гетьманом, але є декілька «але», що примушують подивитись на цю людину інакше, аніж того ніби потребує ситуація. По-перше, він розгортав чи не найоптимальніше побудовану армію в Європі, що б змогла не надто сильно навантажувати промисловість (7-8 корпусів – 0,05% від 50 млн населення), але й у разі необхідності організувати загальну мобілізацію для розгортання усієї потужності війська. По-друге, його фактична робота, на той час, була чи не найпродуктивнішою серед інших політичних діячів України того періоду. Згадати б хоча Грушевського. Окрім реанімації обороноздатності та повернення права приватної власності (скасування Третього універсалу), Гетьман дав неймовірний поштовх вітчизняній науці та освіті, відкривши тисячі шкіл, декілька університетів. Також планувалось повернути кадетські школи під крило міністерства оборони, звідки вони були видерті УЦР на користь міністерства просвіти. До слова буде сказано, що це принесло суцільну шкоду: передача до цивільної структури кадетів різко знизила і дисциплінованість останніх, і якість освіти. За наочним прикладом непотрібно далеко ходити: сьогодні Україна, повторюючи помилку українських соціалістів поч. ХХ століття, делегувала опіку над військовими ліцеями тому ж  Міністерству освіти та науки. Аби довго не розписувати про тонкощі викладання у подібних закладах, задайте собі лише одне питання: чого навчить цивільний педагог/цивільне відомство юного курсанта?

Отже, завдяки необережному кроку Гетьмана у питанні підтримки соціальних верств, «стара гвардія УНР» на чолі з Петлюрою піднімає повстання проти Гетьманату. В Білій Церкві видається Універсал до народу зі закликом до повстання.  Власне, основна причина поразки гетьманських сил полягає у тому, що населення відвернулось від Скоропадського через його помилковий союз із великими землевласниками та вплив на ситуацію соціалістичної групи міністрів у гетьманському міністерстві. Коли війська Директорії розгромили під Мотивилівкою гетьманські сили і рушили на Київ, Павлу Скоропадському довелось тікати зі столиці. Директорія оголошує про відновлення Української Народної Республіки.  Рішення гетьманського уряду було скасовано, права участі в політичному житті країни позбавлено не лише поміщиків та капіталістів, а й інтеліґенцію. Боротьба з наслідками гетьманату набрала таких форм, які не могли не викликати загального протесту. Навіть пропонувалось ліквідувати Українську Академію наук як «витвір гетьманату». Після зречення влади, Скоропадський із родиною перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, зрештою знову повернувся до Німеччини й оселився у Ванзее поблизу Берліна.

У вигнанні Павло Скоропадський спершу відійшов від політичних справ та зосередився на власній родині. Дружина дісталась Німеччини успішно, а от діти на пів року зникли. Там же Павла підбили на написання спогадів, котрі в майбутньому стануть зорею, що освітить ті далекі події. Також він намагався покинути охоплену революцією Німеччину 1919 року, проте це не вдавалось: Антанта закидала германофільство, а інші країни, боячись Антанти, відмовляли у притулку. Варто зазначити, що всі чутки про вивезені гетьманом величезні кошти, які наводили навіть деякі з його колишніх урядовців, були абсолютно безпідставними. Адже, перші роки у вигнанні Скоропадські жили досить бідно. Не було змоги навіть продати статки, що залишились в Росії.

Коли вже все налагодилось і життя пішло рівною стежкою, Гетьман почав аналізувати причини свого краху. Їх виявилось не так багато. По-перше, він остаточно для себе відкрив несумісність двох народів – українського та російського. Тим паче те, що союзи з Москвою українці сприймають як зраду національних інтересів, а сама ж Москва, це розуміє, як щось, що її зруйнує вщент. Особливо, коли у цьому союзі Україна ще й займатиме провідне становище.

scoropad_02

По-друге, відкрилась провальна кадрова політика. На перший погляд вмілі та професійні чиновники виявились цілком зрадливими в ідеологічному плані та всіляко саботували весь процес. Жаль, що істинна «Кадри вирішують все», що її виголосить у 1935 році один вусатий грузин, було спочатку прихована від Гетьмана і він її осягнув надто пізно.

1920 року, через наполягання своїх прибічників, що організували «Український союз хліборобів-державників», Скоропадський повертається до активного політичного життя й знову очолює гетьманський рух. Сам постає у ролі практика, а теоретиком стає Липинський – бувший український посол в Австрії. Основа його праці – це «Україна на переломі. 1656—59», неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920—25 роки), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 року) та робота в новоствореному Українському Науковому інституті. Позиція Липинського, щодо України проявилась у його працях, де він визначає найоптимальнішу побудову держави – класократію з правовою, обмеженою законом монархією.

З часом загострилися суперечності між В’ячеславом Липинським та Павлом Скоропадським, що призвело до розколу  Українського союзу хліборобів-державників. Прихильники Гетьмана об’єдналися у Союз гетьманців-державників, а прихильники В. Липинського 1930 року створили Братство українських класократів-монархістів, гетьманців. З цього часу пан Павло знову починає самостійну діяльність. Завдяки зусиллям Скоропадського, філії гетьманського руху з’являються не лише в Австрії та Німеччині, а й у Чехословаччині, Франції, Канаді, США, на західноукраїнських землях (Польща). Крім того, заходами Павла Петровича, 1926 року в Німеччині засновується Український науковий інститут при Берлінському університеті, що зіграв велику роль у розвитку української науки та культури.

З приходом до влади у Німеччині партії націонал-соціалістів, на чолі з Адольфом Гітлером, (НСДАП) життя Скоропадського ускладнилося. Що дня, доводилось боротись за право на існування гетьманського руху та українських об’єднань в Німеччині. Ситуацію також ускладнювало те, що Гітлер особисто вороже ставився до українців, вважаючи їх боягузами та зрадниками. Формуванню цієї позиції, в основному, свого часу посприяли польські урядовці з Галичини, котрі, бажаючи витіснити українців з керівних позад, всіляко запевняли Відень, що українці масово підтримують російський монархізм та поголовно є потенційними зрадниками, що готові у будь-який момент підтримати прихід російських військ. Звісно, що то була брехня та із західної Європи це було розгледіти важко. Повертаючись же до стосунків Скоропадського із нацистами, можна констатувати холодний розрахунок: гетьман не підтримував нацизм, та він змушений був «лояльно» ставитися до нього. Але, незважаючи ні на що, Скоропадський завжди відстоював перед офіційними колами Рейху й серед громадськості інтереси українців. Серед його заслуг у міграції є звільнення з німецьких концтаборів Степана Бандери, Андрія Мельника, Ярослава Стецька та інших українських політичних діячів. Почасти, це вдавалось завдяки пам’яті німців про теплі відносини Гетьмана із кайзером Вільгельмом II.

scoropad_04

Надалі, протягом 1938—1941 років, Павло Скоропадський намагався згуртувати українську діаспору для подальшої політичної боротьби. Він не поділяв надій з частиною еміграції, котра вірила, що німці відновлять українську державність, а лиш сподівався на власні сили. Тут можна провести порівняння з бандерівською фракцією ОУН, що мала таку ж позицію. На жаль, Павло Скоропадський не встиг у завершити й здійснити усе заплановане, бо 16 квітня 1945 року, під час бомбардування союзницькою авіацією, був смертельно поранений. Помер Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року в лікарні монастиря Меттен. Похований у Оберстдорфі в родинному склепі Скоропадських.

На жаль, доля не дала Скоропадському другого шансу. Вже будучи у вигнанні, він остаточно став тим, ким він завжди був і чия кров текла у ньому – українцем. Розуміння Гетьманом своєї ролі у житті країни, свого походження та свого єства, проходило повільно і завершилось лиш у екзилі. В цілому, коли б щось пришвидшило цей процес, а сам пан Павло не допустив декількох фатальних помилок – Україна отримала б свого Маннергейма, а у 1991 році ми б святкували сімдесят третю річницю незалежності України.

Сьогодні ми згадуємо Павла Скоропадського не тому, що він був видатним українцем, а тому, що сьогодні нам бракує такої людини, як Він, як Ясновельможний Пан Гетьман всієї України Павло Скоропадський – персони, що змогла у хаосі війни навести лад у державі, а з розкраденого та вщент розбитого війська сформувати боєздатну армію.