Колоніальна ментальність

Сьогодні День Збройних сил України. У цей день хочеться… хоча ні. Не хочеться, а необхідно привітати наших хлопців, що боронять нашу Україну від ворога на сході. Це кращі сини нашої нації та я дуже пишаюсь, що народився в одній країні з цими людьми.

Цей текст — це, здебільшого, роздум. Роздум на тему того, за що борються наші воїни, та про що мріють наші цивільні.

Знаєте, що дістало? Колоніальна ментальність нашого народу, який за геополітичною орієнтацією поділяється виключно на два табори, та на цій цифрі, на цій клятій двійці, закінчується увесь український політичний плюралізм.

Що це за два табори? Перший — це, само собою, вата. Неорадянські недоноски, що ностальгують за «світлими» днями у складі матінки Росії. Їм цілковито байдуже, що більшість з них застала лише останні роки життя СРСР, що більшість з них народилася вже у незалежній Україні, та знає про життя у совку лише тільки з розповідей своєї бабці, батька якої розстріляли НКВСники, а її саму зґвалтували, вприснувши глибоко у мозок істинно російську шану до «смотрящего» (незалежно від того, хто він: жид, грузин, чи ботексний удмурт).

Але не будемо зосереджуватись на знущаннях над ватою. Це, безперечно, дуже весело, але за останні роки вже неабияк набридло. Тим паче, що ганяють їх ссаними ганчірками часто не менш недостойні елементи. Для них, на жаль, не існує узагальнюючого поняття, але є таке розумне слово «європозитивіст». Я пропоную узагальнити його до «євровата». То ж хто такі євровата?

Якщо коротко, це такі ватники, яким поміняли прошивку. Достали мозок, зробили його друковану версію, далі «знайти та замінити» «Росія» на «Європа» та усе. Готово. На цьому апгрейд обмежився. Проект Вата 2.0 закінчений. У головах усе теж саме. Колоніальна ментальність, уявлення про Україну лише як про частину «чогось». Незалежність лише на папірцях, якими, як ми зрозуміли у 2014, можна якщо тільки підтертись. Та точно, як і перші наші пацієнти, вони просто поїхали собі заробітчанами за бугор. Відмінності лише у географії бугра.

Ось якось так у нас в країні існують поряд один з одним два жителя колонії, кожен зі своєю метрополією у голові. Вірні ідеологічні піхотинці європейської та пострадянської імперії. Я тут не маю наміру дискутувати з представниками ні першого, ні другого таборів. Якщо ви вата, то ви однозначно кретин. Якщо ви євровата, то ви однозначно кретин 2.0. Дуже проста математика.

Що пропонує український націоналізм? Український націоналізм, він, несподівано, україноцентричний. Наше просте до неподобства рішення — самостійність. Україна — це величезна сорокамільйонна держава, з власною історією, культурою, природними ресурсам, чудовими і багато у чому геніальними людьми.

Українська нація — це постачальник еліт сусіднім державам у всі століття нашої історії. Яскравий приклад — Феофан Прокопович — український богослов, який був одним з ідеологів Петра I, та безпосередньо вплинув на утворення на політичній мапі світу такої держави, як Російська Імперія. Щоб йому ікалося. Чи Іван Виговський. Геніальний український воєвода. Найвідоміший його ратний подвиг — розгром москалів у Конотопській битві. Ставши гетьманом, Виговський легким розчерком пера вніс козацькі землі у склад Речі Посполитої.

Якщо коротко, українці добре попрацювали у державотворенні своїх сусідів. Здавалося б, пора й на себе попрацювати? Та ні, ви що. Давайте станемо околицею роздутого соціал-демократичного смітника.

Я думаю, ви вже й так зрозуміли, що це, як зараз модно казати, євроскептичний текст. Такі вже наші політичні реалії. У кінці 2013 — на початку 2014 років українці, скинувши старий режим, відвернулись нарешті від Росії, яку цей режим символізував. Чому ми це зробили? Через економічну недоцільність? Ні. Через те, що Росія не давала нам існувати так, як ми того хотіли. Чи отримали ми свободу, коли повернулися у бік ЄС? Ні. Нам знову висувають умови, які ми повинні виконувати, щоб стати членом економічного союзу, доцільність якого викликає питання.

Найгарніший приклад щодо вимог — питання освіти. Нам не давали проводити українізацію останні триста років. З часів Переяславської ради російські царі навпаки проводили на теренах України політику русифікації. З 1991 року ми отримали незалежність, але не впровадили ніякої національної політики. А як раз тоді це треба було робити. Проводити жорстку українізацію. Двадцять років потому не було б розмов про сепаратизм та пригнічення «рускіх». Зараз, коли ми хочемо домогтись, щоб в українських школах розмовляли (раптово!) українською, наші добрі сусідоньки з ЄС ставлять нам палки у колеса, а Брюссель йде у них на повідку.

Пухлину треба вирізати якомога раніше, але, якщо цього не зробили спочатку, це не означає, що не треба робити це потім. Усе населення, що живе на теренах України, повинно бути жорстко та безкомпромісно українізовано. Через сотні років ми нарешті здобули свою державність та усім, хто має намір її відібрати, ми відріжемо руки-ноги-язик, та повісимо окривавлену тушу бовтатись на ліхтарних стовпах.

Якщо заради членства у Євросоюзі ми поступимось політикою українізації, то через деякий час ми прийдемо до того, що затверджують ватні пропагандони. Країна без нації. Я скажу страшні для лібералів слова, але нація затверджується примусово. Кожен, хто не хоче бути частиною нації, стане нею насильно. Наші діти будуть розмовляти українською мовою. Як у Львові, так і у Луганську.

Тоді ми затвердимось як нація, як країна, та як вагомий гравець на політичній арені. А поки що ми сировинний придаток. Були Росії. А станемо Європи. Та кожен, хто хоче знов загнати Україну у стан колонії, — національний зрадник.

Ви не повинні мріяти стати частиною чогось Великого.

Ви вже частина України.

Платон Павленко