Андрій Боголюбський. Князь, що зрадив Русь

Андрій Боголюбський

Не минуло й півтора століття після хрещення Русі Великим Київським князем Володимиром. Й ще менше часу минуло з моменту смерті славного князя Ярослава Мудрого. Ім’я Київської Русі вже не вселяло величної шани. Друзі нашої великої країни, яких з такою ретельністю знаходив Ярослав Володимирович, відвернулися від нас. А сусіди, які раніше боялися навіть зиркнути у наш бік, відкрито висувають претензії на наші землі. Розруха, хаос, міжусобиці. Київська Русь задихається від руйнівних стихій.

Ситуацію на малий проміжок часу зумів виправити Володимир Мономах. Його наймудріші рішення про систему престолонаслідування знайшли відгук у серцях багатьох удільних володарів Київської Імперії. Але не в серці рідного онука — Андрія, сина засновника Москви Юрія Долгорукого. Неврівноважений та самовільний онук наплював на всі порядки своїх славних предків.

Дикун, народжений в Заліссі

Залісся — найвіддаленіша північно-східна колонія безкрайньої Київської Держави. Залісся — суцільна територія дикунів з маленькими цивілізованими анклавами. Але й ті анклави міста русичів — піддавались впливу поганців. Тому переїзд в Залісся вже тоді сильно бив по голові. А народження там і зовсім позбавляло людину (будь він смерд або князь) і найменшої краплі розуму.

Саме там, в далекому Заліссі у місті Суздаль в 1111 році народився князь Андрій Юрійович, також відомий під прізвиськом Боголюбський (хоча за діяннями заслуговує звання «Боговідступник»). Син князя Юрія Долгорукого та половецької княжни — доньки хана Аєпи. Саме через своє походження він і мав доволі специфічну для Русі (але дуже характерну для Московії) зовнішність: обличчя з помітними тюркськими рисами. Прізвисько Андрія Юрійовича було обумовлено давньою традицією іменування князів «Боголюбови».

Про молоді роки князя Андрія майже немає достовірної інформації. Перші відомості датуються 1146 роком, коли Боголюбський разом зі старшим братом Ростиславом вигнали з Рязані місцевого князя, котрий був вимушений тікати до половців.

AB_illustration1 (2)

Після зайняття Києва (до Боголюбського Стольний Град саме займали, а не завойовували) Юрієм Долгоруким, ще відносно молодий Андрій отримав від батька Вишгород. Вони вдвох брали участь в поході на Волинь та в невдалій облозі Луцька. Трохи пізніше, приймавши участь в невдалій батьківській облозі Чернігова, Боголюбський був важко поранений під стінами цього стародавнього міста південної Русі.

Засновник Москви, сидячи в стольному граді, посадив Андрія княжити в Рязані. Але рязанський князь Ростислав Ярославович, за підтримки степних половецьких воїнів, вигнав прибульця зі своїх володінь. З чуток, Андрій, тікаючи з Рязані світ за очі, був взутий лише в один чобіт.

Після вже остаточного затвердження Юрія Долгорукого на великокняжому престолі у Києві, Андрій Боголюбський знову був посаджений на княжіння в Вишгород. Але вже через рік князь наплював на волю свого батька — людини, яка усіма силами намагалась навчити його любові до порядку та повазі до традиції. Та покинув огидну його дикунській душі землю Малої Русі і поїхав в своє рідне Залісся — у Володимир-на-Клязьмі.

У Вишгородському жіночому монастирі самовільний князь «віджав» і забрав із собою на північ чудотворну ікону Богородиці. Ця ікона з часом отримала назву Володимирської і стала шануватись як головна російська святиня. То ж, народ-непорозуміння тупо спиздив собі не тільки назву, а й головну святиню.

Традиції для Боголюбського порожній дзвін

У травні 1157 року Юрій Довгорукий помер у Києві. Андрій прийняв владу в Суздалі та Ростові, але не поїхав в ці старі міста — анклави цивілізації серед дикунськіх лісів, а зробив своєю резиденцією місто Володимир. У методах його правління було багато нового, раніше на Русі небаченого. Зі своїми братами Андрій обійшовся як справжній деспот. Нікому з них він не дав волості в Суздальській землі. А в 1162 вигнав з князівства свою мачуху — грецьку царівну Ольгу, другу дружину свого батька разом з її дітьми: Мстиславом, Васильком і восьмирічним Всеволодом, потім прогнав і двох племінників. У відносинах з боярами Андрій також ввів нові порядки, не радився з ними, до чого звикли бояри старої Русі. Багатьох бояр свого батька він вигнав, інших кинув у темницю.

У 1160 році Боголюбський зробив невдалу спробу заснувати на підвладних землях незалежну від Києва митрополію. Але Константинопольський патріарх Лука Хризоверг відмовився посвятити Феодора — кандидата Боголюбського в митрополити, і поставив єпископом у північно-східній Русі візантійця Леона. Деякий час в єпархії існувало фактичне двовладдя: місцеперебуванням Феодора був Володимир, Леона — Ростов. В кінці 1160-х років Андрію довелося відправити Феодора до київського митрополита Костянтина. У Києві він піддався жорстокій розправі — позбавлення влади єпископа, відрізаний язик і відрублена права рука.

AB_illustration2

Після смерті Великого Князя Ростислава (через 10 років після Юрія Довгорукого) міжусобиця стрімко набирала нових обертів. Андрій Боголюбський вирішив скористатись війною всіх проти всіх, щоб захопити Київ, а з ним й титул Великого Князя. Він відправив на південь сина Мстислава з ростовцями, володимирцями та суздальцями. Їм протистояли союзні війська князів південної Русі, об’єднане військо киян, галичан, лучан та усіх інших південних князівств. Після триденної облоги вірне Боголюбському військо увірвалося в Київ і вперше в історії взяло його «на щит». Два дні переможці грабували місто, не шкодуючи нікого і нічого: спалювали церкви разом з парафіянами, одних били, інших хапали, дружин розлучали з чоловіками і забирали в полон. Загарбники запалили було і монастир Печерський, але ченцям вдалося загасити пожежу; були в Києві тоді, каже літописець, у всіх людях стогін і туга, печаль невтішна і сльози безперестанні.

Андрій досяг своєї мети: стародавній Київ втратив свою вікову велич. Колись місто багате та гарне, що іноземні мандрівники називали його другим Константинополем, тепер було пограбоване, спалене, позбавлене значного числа жителів. Андрій сам не став сідати в Києві, як це робили усі його попередники. Він плюнув на традиції Русі і відірвав титул Великого Князя від Стольного Граду Київського. Боголюбський посадив у Києві свого брата Гліба з наміром і надалі власноруч ставити на князівство кого йому заманеться.

Вже через рік — у 1170 році — війська Боголюбського підійшли до могутніх стін давнього міста Новгорода, що був північною столицею Русі та другим за значимістю містом. Новгород пав. Традиційна вічева республіка була поставлена на коліна. Відтепер новгородці були вимушені усіх претендентів на княжіння, яке мало суто формальний статус, погоджувати з Боголюбським.

Загибель, канонізація та вшанування мерзенного князя

Сучасники вважали, що єдиною причиною діяльності Андрія Юрійовича було владолюбство. Дикунська суворість князя у всіх викликала нервове тремтіння і ненависть, та оточуючі його бояри були тут не винятком. Але загинув заліський дикун не у битві і навіть не від руки ненавидівших його бояр. Він був розтерзаний власною челяддю. Це була смерть смердючого пса, на яку Андрій Боголюбський заслуговував.

Андрій Юрійович також був кананізований російською православною церквою. Це, до речі, ще один камінь в город РПЦ. Відвертий ворог Південної Русі, сучасної України — святий для московських попів та усього російського народу.

Росіяни прославляють дикуна, напівкровку й крадія як одного з засновників своєї держави. Нехай прославляють, але й пам’ятають, що до Русі він має таке ж відношення, як й уся сучасна Московія та її жителі.

Автор: Андрій Покровський

AB_illustration4 (2)